Графік Кшиштофа надзвичайно напружений. Тому було нелегко спіймати його хоча б на коротку розмову. Проте ми виявилися достатньо наполегливими, тож нам вдалося поговорити й дізнатися більше про людину, чиї архітектурні пригоди знає більшість поляків, а надто ті, хто мріє про зручну ванну кімнату чи функціональну гардеробну.

Кшиштоф Міруць родом із Ґіжицька, де й минуло все його дитинство. Коли його запитали про спогади юних років, він без вагань розповів про безтурботні миті, проведені в країні тисячі озер.

Він хотів стати архітектором, скільки себе пам’ятає. Найбільший вплив на майбутнє Кшиштофа справив його дядько Мирослав Міруць, чия робота й манера поведінки надзвичайно його захоплювали. Саме він надихнув молодшого кузена й прищепив йому хист до творення, який Кшиштоф розвивав у середній школі в Супраслі, а згодом під час навчання у Варшавській політехніці. На його думку, професія архітектора — найкраща у світі.

«Якщо любиш те, що робиш, час стає відносним. Я розчиняюся в роботі, яка перестає бути……….роботою, а стає суцільним задоволенням», — відповідає він, коли ми запитуємо про його найбільше захоплення, і додає: «Саме тому можу назвати себе трудоголіком, і це єдина залежність, якій я віддаюся з величезним задоволенням».

Якщо вже зайшла мова про час, Кшиштоф відверто каже, що його постійно бракує. До того ж він буває розсіяним, і якби не колеги, то точно нічого не встигав би. Навіть із годинником на руці.
Перший спогад Кшиштофа про годинник пов’язаний із причастям. Саме під час цієї урочистості він отримав свій перший годинник, який добре запам’ятав. Це був годинник радянського виробництва з біло-сріблястим циферблатом, механізмом із ручним заводом і класичним виглядом. Судячи з опису, Кшиштоф став власником традиційного класичного годинника.